Маршрут у дитинство

-  Я сьогодні з самого ранку по хаті бігала, так чекала коли ми врешті поїдемо - лунає голос на всю маршрутку. Дитячий, тоненький та зворушливий.

- Ну ти і Маруся, - почулося у відповідь.

Це міні-делегація їде на каток, як стало зрозуміло з їх бесіди. Вона складається з двох дівчат-сестер, та двох старших братів. Їх оживлена бесіда розлилася по всьому салону. Але більше всіх розмовляє наймолодша.

 - Сам ти Маруся, зрозумів? А мене звати Аня. – трохи роздратовано та серйозно викрикнула вона, звертаючись до одного з братів.

Субота, надвечір’я. За вікном ліниво їздили машини, для яких, очевидно, теж був своєрідний вихідний. Маршрутка мирно та тихо муркотіла, як стара кицька та курсувала поміж тільки-но запалених ліхтарів.

 - Щоб у руки не було холодно я із собою рукавички взяла - знову дзвінко промовила дівчинка.

Без сумніву - ця подія була дуже яскравою в її житті. А для кого похід на каток не був чимось грандіозним у дитинстві? Відчуття свята, яке було у цієї дитини дивним чином передавалася іншим..

- на зупинці, будь ласка - прогриміло на весь салон.

Це хтось виходив і трохи відволік від галасливої дівчинки. Очевидно, такий стан речей їй не дуже сподобався і вона рішуче перетягнула на себе ковдру уваги.
- думаю, у маршрутці можна зняти шапку, тут же не холодно, як на вулиці. Так? – питально подивилася на брата, очікуючи на ствердну відповідь.

Але він не дуже переймався цим, і навіть якби вона не питала – все одно це пройшло б повз нього.

Вона з великим задоволенням та трохи торжественно стягла рожеву, як подобає носити дівчатам, шапку.  Так, всі ми знаємо, як неавторитетно ходити у цьому набридливому головному уборі і яке задоволення зняти його, хоч навіть на кілька хвилин.
Тим паче, коли мама купляє не он ту красиву та модну, а теплу та ту, що носитися буде добре.

Дівчинка йорзала по сидінню, постійно крутилася, оберталася у бік того, кому були адресовані її слова. Тут доречно було б вжити порівняння із шилом в одному місці. Певно, воно там десь і було.

- дивіться - показала вона за вікно - там йде мій одногрупник із садочка. Він у нас був найдурніший, і зараз он скаче як дурний. – сказала вона та залилася сміхом. Хоч і проявів дурощів не видно, але це вона була впевнена у своїй дотепності.

Решту дороги вона їхала мовчки, дивлячись у вікно. Адже брат великодушно поступився їй цим віайпі-місцем.

- ми повернемось і буде уже пізно? – направляючись до виходу запитала вона.

- так, і ти ляжеш спати, бо ти ж мала, тобі не можна довго гуляти, - відказав один із братів
- я не маленька, я вже доросла - відповіла вона, виходячи - мені вже 8 років, - лунав її голос вже з вулиці, приглушено, на фоні гудіння мотору маршрутки.

Після їх виходу у салоні стало дещо порожньо, хоча зайшли інші люди. Дорослі, яким трохи більше восьми, і які не ходять на каток і чинно носять шапку.